Як я вже писав , з усіх книг про Гуллівера масову популярність придбали перші дві частини - про подорожі в країни ліліпутів і велетнів. Воно й зрозуміло - саме тут можна зустріти найбільшу кількість забавних пригод, побудованих на принципі відносності.
Подібна тема народилася у Свіфта не випадково, адже зовсім недавно (а точніше в 1673 році) Левенгук представив світу свій знаменитий мікроскоп, який викликав великий ажіотаж навіть у неосвічених верств населення. Відкриття чудового мікросвіту послужило плідним середовищем для іронії письменника. Широко відомо його жартівливий вірш: Натуралістами відкриті У паразитів паразити, І справив переполох Той факт, що блохи є у бліх. І виявив мікроскоп, Що на клопи буває клоп, харчувався паразитом, На ньому інший - ad infinitum (лат. - до нескінченності - С.К.) Найбільш відомим стала подорож до Ліліпутії - настільки, що саме слово «Гуллівер» стало синонімом чогось велетенського (згадаймо хоча б однойменні цукерки або назви магазинів одягу та взуття для великих людей). АНЕКДОТИ: Після того, як Гуллівер переніс дизентерію, його ще довго згадували в країні Ліліпутії. Прийшов Гулівер на ліліпутську дискотеку. І початок його ковбасити, а ліліпутів, відповідно, плющить.
Широко увійшло в побут і слово «ліліпут» (lilliput), яким частенько називають людей-карликів (самі вони воліють термін «маленькі люди»). З приводу походження цього слова однозначної думки немає. Одні вбачають у ньому шведські слова «lilla» (малятко) і «putte» (крихта, немовля), інші наполягають на англійських: «lill» (недбале вимова слова «little» - маленький) і «put» (діалектизм, що означає неотесаного сільського хлопця). Є й такі, що виводять другу частину слова від латинського «putidus» (так називали дітей, схильних дорослим порокам). Що стосується країни велетнів, то її назва - Бробдінгнег (Brobdingneg) - нерідко вважають анаграммой, яку письменник склав з букв англійських слів « великий »,« великий »,« благородний »(« grand »,« bid »і« noble »без« le »). Ну, а російський філолог Михайло Успенський вважав, що ці вишукування притягнуті за вуха - мовляв, як талановитий письменник, Свіфт , швидше за все, не «складав» нові слова з відомих, а придумував їх інтуїтивно, хоча і грунтуючись на рідній мові.
Минулий раз я вже згадував, що у своїх описах Свіфт дуже скрупульозно дотримується обраних ним масштабів. Якщо в Ліліпутії все в 12 разів менше Гуллівера, то в Бробдингнеге - в 12 разів більше. У першій книзі ліліпути кличуть героя «Куінбус Флестрін» (Людина-Гора), він поодинці веде цілий флот, між його ніг марширує військовий парад, а пихатий титул ліліпутськими короля ( «відрада і жах всесвіту, найбільший з синів людських, ногами своїми упирающийся в центр землі, а головою стосується сонця » ) викликає у читача лише сміх. У другій книзі ми вже сміємося над самим Гуллівером, який насилу відбивається від щурів і ос, стає забавою для карлика і мавпочки і мало не тоне в виноградному коров'ячого гною . Досить переконливо письменник малює і жах, який відчуває герой при вигляді гігантської жіночих грудей, недоліки якої збільшуються згідно пропорціям. Відносність розмірів Свіфт дотримувався скрупульозно, а ось в географії (нехай і вигаданої) трохи наплутав.
Письменник вказував, що Лилипутия з Блефуску розташовані «на північний захід від Вандименовой землі (так раніше називали острів Тасманія - С.К.)» . Але на північний захід від Тасманії лежить Австралія, тому, швидше за все, письменник мав на увазі «на північний схід». Однак на перших картах до книги (так-так, задовго до карт Толкіна) у виданні 1726 художник чомусь розмістив Ліліпутію на північний схід від Австралії недалеко від острова Суматра. З картою Бробдінгнега вийшло «точніше» - Свіфт описав, що країна велетнів розташована на американському півострові - на захід від Каліфорнії. Перша подорож писалося Свіфтом ще по гарячих слідах політичних «розборок», в яких він брав безпосередню участь, виступаючи на стороні торі. Тому в ньому чимало конкретних натяків і відсилань. Так слемексени і Тремекс (нізкокаблучнікі і висококаблучнікі) - явний натяк на дві головні англійські партії. А прихильність ліліпутськими короля до високих каблуків нагадує про англійською короля Георге I, розігнавши уряд торі і замінив його представниками вігів. Жарти Свіфта з приводу каблуків не так алегорично, як здається.
Торі і віги дійсно протиставляли себе один одному не тільки в поглядах, а й в іміджі. Якщо перші носили локони і черевики з тупими носками, то другі - коротко стриглися і воліли гострі носки. Відвертою політичною алегорією є і протистояння Лилипутии і Блефуску, причиною якого стала суперечка з приводу того, з якого кінця треба розбивати яйця - з гострого або тупого. Те, що Свіфт завбачливо помістив Ліліпутію на континенті, а Блефуску на острові, нікого не обдурило. Всі зрозуміли, що мова йде про війну за «іспанську спадщину» 1702-1714 рр.. між протестантською Англією (гостроконечниками) і католицькою Францією (тупоконечниками). До слова, іронізуючи над настільки дрібної причиною для кровопролитної війни, Свіфт не був у захваті від великої кількості релігійних течій. Навпаки, він завжди відчував неприязнь до церковним розколам і бажав ненасильницького релігійної єдності.
Недарма він резонно запитував - а чи будуть пуритани настільки терпимі до инаковерующих, коли вони візьмуть владу? У багатьох викликало великий сумнів, чи був сам Свіфт гаряче віруючою людиною, але безсумнівно, що він вважав релігію оплотом моральності і був противником державного безбожництва. Як відомо, Свіфт підтримував свого приятеля з табору торі Генрі Болингброка, який виступав за припинення англо-французької війни, вів таємні переговори з Францією і, зрештою, домігся сепаратного миру. Але тут прийшли до влади віги і новий прем'єр-міністр Роберт Уолпол тут же звинуватив Болингброка в державній зраді, змусивши того бігти. Відгомони цих подій ми спостерігаємо і в історії Гулівера, який, хоча і допоміг знешкодити ворожий флот, відмовився сприяти остаточного поневолення народу Блефуску. За цей міністр Флімнап просить у короля стратити «зрадника», але монарх проявляє найвищу «милосердя» і вирішує Гуллівера тільки ... засліпити. Звичайно, крім завуальованій політичної конкретики в книзі Свіфта відведено чимало місця і загальним поглядам письменника. Так він вихваляє старовинні (і давно не дотримуються) звичаї Ліліпутії, за якими жителю, соблюдающему всі закони країни, дають титул «снільпела» (охоронця законів) і всілякі привілеї, а найстрашнішим злочином вважається шахрайство.
Ще більш яскраво своє ставлення до сучасної політики Свіфт висловив устами мудрого короля велетнів. Коли той вислуховує хвалькуваті розповіді Гуллівера про історії Британії та досягнення цивілізації, то замість захвату приходить в жах. «Він оголосив, що, на його думку, ця історія є не що інше, як купа змов, смут, убивств, побиттів, революцій і висилок, що є найгіршим результатом жадібності, партійності, лицемірства, віроломства, жорстокості, сказу, божевілля, ненависті, заздрості, ласолюбства, злоби і честолюбства. ...
На його думку, всякий, хто замість одного колоса або одного стебла трави зуміє виростити на тому ж полі два, надасть людству і своїй батьківщині велику послугу, ніж всі політики, взяті разом » . Дістається в другому подорожі на горіхи і всякого роду філософам і абстрактним мислителям.
Але найбільш жорстоке бичування умоглядною науки буде вироблено Свіфтом в 3-му подорожі Гуллівера, яке ми розберемо наступного разу .